Володимир Володимирович Вакуленко

ДІТИ РОКУ

 Було це наскільки давно, що навіть погода змінювалася кожного дня і ніхто не знав що за стихійне лихо спікатиме завтра. Люди ховалися від холоду в теплих печерах, бо вогонь було вже винайдено, а теплої днини влаштовували веселощі де хлопці обирали собі наречену. Отак в одному племені хлопець на ймення Рік обрав собі за дружину дівчину на ім’я Дара. Лад і спокій панував у сім’ї, а батьки, бачачи своїх дітей щасливими, подарували їм печеру, яка знаходилася на найвищій горі Карпат.

Час лине швидко і ось у них народилися дітки. Ладненькі такі три дівчинки і хлопець. Дівчаток назвали одну Осінню, другу Зимою, а наймолодшу Весною. І назвали батьки братечка їхнього Літечком.

Звичайно ж тоді шкіл не було, бо які школи в ті часи, коли племена жили в печерах? Тож батьки самі виховували дітей. Діти дуже любили малювати, але окрім вуглинок не було більше нічого. Отак, бачачи кольорові сни, часто замріювалися. Їм хотілося мати не лише чорний колір, але ж іншого не було. Батько Рік розумів, що діти дорослішають і як би там не було, але треба таки щось видумати. Якось він узяв копачку і пішов сам не відаючи куди. Довкола все було сіро-сірим, але старці та шамани переповідали, що у долині жив колись Чур Лихий, то він затаїв під землю веселку від людського ока. Довго батько копав у долині яму і вже розчарований, що нічого не знайшов хтів повертатися додому, аж раптом з під землі щось блиснуло. Те небачене загорілося різними кольорами райдуги. Звичайно, ми звикли до того що веселка має сім кольорів, але тоді їх було набагато більше. Обережно, щоб не розгубити кольори татусь сховав її до пазухи і попрямував до печери.

Коли він побачив зраділі оченята дітей на мить здалося, що то нова райдуга засяяла. А як вони здивувалися коли веселкою ще й малювати було можна! І кожен взяв собі уподобаний колір і став малювати не тільки в печері, а й усе довкола. Малесенька Весна поділилася з братчиком Літечком всіма кольорами і лише Осінь та Зима вирішили собі взяти декілька кольорів, бо найстаршими були. Вподобала собі Осінь червоний і золотий та братик їй трохи і свої на деякий час лишав. А Зима любила чистоту, тож білий обрала. І тоді мама і свій дарунок вирішила зробити – кожній дитині подарувала свій період часу. Все забарвіло і лише в період зими сірий колір дерев досі нагадує якого кольору був той початковий світ.

Володимир Володимирович Вакуленко (відомий як Володимир Вакуленко-К., також як вкв; * 1 липня 1972, Капитолівка, Ізюмський район, Харківська область) — український літературний діяч, письменник, поет, перекладач. Автор книг «Монограмота» (2008) і «Ви…не» (2011).

Пише з юнацького віку. З 2001 р. періодично друкується в ізюмській (Харківська обл.), костянтинівській (Донецька обл.), львівській, київській, запорізькій, донецькій, луганській і харківській пресі. Мав виступи на радіо та телебаченні. З 2003 по 2006 входив у ізюмське літоб'єднання «Крем'янець», а у 2005 був членом констянтинівського літоб'єднання «Прометей». У 2005—2006 р. був заступником голови літоб'єднання «Крем'янець», м. Ізюмі. В мережі автор з'явився наприкінці 2005 року.

 Мешкає в м. Комарно, Городоцького р-ну, Львівської обл.. Одружений. Має 2 дітей